Публікації

Конституційні та законодавчі засоби захисту громадянами своїх прав, свобод та інтересів в Україні.

Адміністративне право
Фото Конституція України
Статтею 55 Конституції України гарантовано, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і противоправних посягань.

Оскільки утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави то цілком логічно було б зазначити, що створення ефективних і доступних механізмів захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина є нагальним завданням держави на шляху становлення демократії та побудови правової держави.

Реалізація гарантованого Конституцією України права на захист можлива, перш за все, за допомогою застосування засобів та механізмів, які розкривають відповідно матеріально-правовий та процесуальний зміст цього права.

Засобами захисту за матеріально-правовим змістом слід вважати:
  • право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина 4 статті 55 КУ), тобто право людини використовувати проти правопорушника власні примусові або попереджальні дії (самозахист);
  • право людини звернутися до компетентних органів (органів державної влади, правоохоронних органів, суду, прокуратури, місцевого самоврядування, громадських об'єднань) з вимогою попередження, припинення порушення або відновлення порушених прав чи свобод;
  • право уповноваженої законом особи або органу за своєю ініціативою або за зверненням людини застосувати заходи оперативного впливу проти порушення прав чи свобод громадянина (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокуратура, правоохоронні органи та інші);
  • право на звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод кожному громадянину безпосередньо гарантується Конституцією України (стаття 8);
  • право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. (Частина 3 Статті 55 Конституція України).

Відповідно до цього слід визначити, що головними засобами захисту громадянами своїх конституційних прав і свобод за процесуальним змістом є позасудовий та судовий захист.

Позасудові засоби захисту громадянином своїх конституційних прав і свобод за механізмом звернення та вирішення спору можна поділити на адміністративний, парламентський та громадський.

Першим та навіть самим доступним механізмом реалізації громадянами наданого їм Конституцією України позасудового захисту своїх прав є звернення ними зі скаргою на дії посадових осіб, державних і громадських органів безпосередньо до органу, який їх порушив, або до вищестоящого за підпорядкованістю органу державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків.

У юридичній науці таку скаргу прийнято називати адміністративною скаргою.

Законодавчо такий порядок відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення громадянам надав Закон України «Про звернення громадян «(№ 393/96-ВР) від 2 жовтня 1996 року із послідуючими змінами та інші нормативні акти, прийняті на виконання вказаного закону та видані у відповідності з цим законом, наприклад Постанова Кабінету Міністрів України № 348 від 14 квітня 1997 р. Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації та інші нормативно-правові акти.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про звернення громадян «(№ 393/96-ВР) від 2 жовтня 1996 року із послідуючими змінами громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Статтею 3 вказаного закону передбачено три форми звернення громадян: пропозиція (зауваження), заява (клопотання), скарга.

Скарга — звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб. (частина 4 Стаття 3 вказаного Закону).

Скарга як звернення до суб'єкта владних повноважень за вирішенням конфлікту між громадянином та СВП передбачена численними нормативно-правовими актами України.

Як приклад адміністративного оскарження рішень контролюючих органів можна навести визначений у п. 56.2 ст. 56 Податкового кодексу України порядок подачі та форма скарги про неправильне визначення податковим органом суми грошового зобов’язання або прийняття будь-якого іншого рішення, що суперечить законодавству або виходить за межі повноважень контролюючого органу.

Конституцією України (ч. 2 ст.55), так і Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» (№ 776/97-ВР) від 23 грудня 1997 року також визначений такий важливий механізм позасудовог о захисту як парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України, який здійснюється Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини.

Сферою застосування цього Закону були визначені відносини, що виникають при реалізації прав і свобод людини і громадянина лише між громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства та органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими і службовими особами, тобто безпосередньо в сфері адміністративно-правових відносин.

Відповідно до п. 10 частини 1 статті 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» Уповноважений має право з метою захисту прав і свобод людини і громадянина особисто або через свого представника в установленому законом порядку:
  • звертатися до суду про захист прав і свобод осіб, які через фізичний стан, недосягнення повноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права і свободи; брати участь у судовому розгляді справ, провадження в яких відкрито за його позовами (заявами, клопотаннями (поданнями);
  • вступати у справи, провадження в яких відкрито за позовами (заявами, клопотаннями (поданнями) інших осіб, на будь-якій стадії їх судового розгляду;
  • ініціювати незалежно від його участі у судовому провадженні перегляд судових рішень;

Як вбачається із вказаного Закону Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має досить широкі повноваження по захисту прав прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України не тільки в будь-яких державних органах або органах місцевого самоврядування але і досить широкі можливості та повноваження щодо захисту вказаних прав у суді та участі у суді на будь-якій стадії розгляду справи.

Реалізувати своє право на здійснення і захист своїх прав та свобод громадяни також можуть за допомогою громадських організацій та політичних партій. Таке право на свободу об'єднання громадянам України гарантовано безпосередньо ст. 36 Конституції України.

Законодавчо засади створення, діяльності та статусу об'єднання громадян визначені Законами України «Про об'єднання громадян» (№ 2460-XII) від 16 червня 1992 року, «Про молодіжні і дитячі об'єднання» (№ 281-XIV) від 1 грудня 1998 року.

Окрім громадських організацій громадяни можуть захищати свої права і свободи та реалізовувати свої інтереси через створення та діяльність політичних партій, яке регламентується Законом України «Про політичні партії» (№ 2365-III) від 5 квітня 2001 року.

Слід також згадати про такі важливі позасудові способи захисту своїх прав, як можливість звернення громадянина до третейського суду, використання медіації, нотаріату, міжнародного арбітражу, та інших органів, які прийнято в юридичній науці називати квазісудовими органами, якім властиві функції судових органів проте такими вони не є.

В англосаксонських країнах під «квазісудовою» формою розуміється процесуальна форма, що відповідає принципам так званого «природного правосуддя», серед яких виділяють гласність, змагальність, можливість бути вислуханим, обов’язковість виконання мотивованого рішення, можливість оскарження такого рішення в суді загальної юрисдикції. (Адміністративне право Навч. посіб. — К.: Правова єдність, 2008. — 536 с.)

Наявним прикладом може слугувати вирішення скарг громадян та інших суб'єктів ініціювання відповідальності судді або прокурора спеціально визначеним Конституцією України органом як Вища рада правосуддя.

Вища рада правосуддя є колегіальним, незалежним конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством, формування доброчесного та високопрофесійного корпусу суддів, додержання норм Конституції і законів України, а також професійної етики в діяльності суддів і прокурорів (частина 1 статті 1 ЗУ «Про Вищу раду правосуддя».

Повноваження Вищої ради правосуддя містять у собі як повноваження органу державної влади так і повноваження які наявні суто судовим органам, наприклад, ВРП розглядає скарги на рішення відповідних органів про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора, ухвалює рішення про звільнення судді з посади, надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою чи арештом, ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя.

Вказані повноваження ВРП реалізує за визначеною законом спеціальною процедурою, деякі ознаки якої притаманні лише суду:
1. Гласність:
  • Засідання Вищої ради правосуддя та Дисциплінарних палат проводяться відкрито. (частина 1 ст. 30 вказаного закону);
  • На засіданнях Вищої ради правосуддя, Дисциплінарних палат ведуться протоколи та здійснюється повне фіксування засідання технічними засобами. (частина 7 статті 30);
  • Особи, які бажають бути присутніми на засіданнях, допускаються до зали до початку засідання за наявності вільних місць. (частина 8 статті 30);
2. Автоматичний розподіл справ (стаття 32).
3. Можливість відводу члена ВРП та порядок його вирішення (стаття 33).
4. Порядок розгляду дисциплінарної справи (Глава 4 Розділу 3 закону, зокрема стаття 49).
5. Тайна нарадчої кімнати (статті 34, 50)
6. Можливість оскарження рішення як в судовому порядку (стаття 35, 52) так і в позасудовому (стаття 51).

«Отже, видається, що вирішуючи справу заявника та виносячи обов’язкове для виконання рішення, ВРЮ, парламентський комітет та пленарне засідання парламенту разом виконували функцію суду (див. рішення у справі „Савіно та інші проти Італії“ (Savino and Others v. Italy), п. 74). Обов’язкове для виконання рішення про звільнення заявника було згодом переглянуто ВАСУ, який є судом, що входить до національної судової системи, у класичному розумінні цього слова.»

Законом України № 1401-VIII від 02.06.2016 року в статтю 124 Конституції України були внесені зміни, які передбачають, що Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Вносячи зміни до Конституції України та визначаючи обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору законодавець на нашу думку мав на увазі перш за все медіацію.

Верховна Рада України 3 листопада 2016 року в першому читанні прийняла проект Закону України «Про медіацію».

Відповідно до вказаного законопроекту медіація це альтернативний (позасудовий) метод вирішення спорів, за допомогою якого дві або більше сторони спору намагаються в рамках структурованого процесу за участі медіатора досягти згоди для вирішення їх спору.

Практика вирішення спорів за рахунок медіації у європейських державах дуже поширена, проте в Україні такі засоби є новітніми.

В законодавстві України існує також інститут позасудовго вирішення приватно -правових спорів як третейський суд.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про третейські суди» завданням третейського суду є захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних чи юридичних осіб шляхом всебічного розгляду та вирішення спорів відповідно до закону.

Організація і діяльність третейського суду базується на принципах які властиві загальним судам, наприклад, законності, незалежності третейських суддів та підкорення їх тільки законові, рівності всіх учасників третейського розгляду перед законом і третейським судом, змагальності сторін, свободи в наданні ними третейському суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, обов’язковості для сторін рішень третейського суду, всебічності, повноти та об'єктивності вирішення спорів, проте вони не є судами в класичному розумінні.

Роз’яснюючи правову природу третейського суду Конституційний Суд України констатував, що третейський розгляд спорів сторін у сфері цивільних і господарських правовідносин — це вид недержавної юрисдикційної діяльності, яку третейські суди здійснюють на підставі законів України шляхом застосування, зокрема, методів арбітрування. Здійснення третейськими судами функції захисту, передбаченої в абзаці сьомому статті 2, статті 3 Закону, є здійсненням ними не правосуддя, а третейського розгляду спорів сторін у цивільних і господарських правовідносинах у межах права, визначеного частиною п’ятою статті 55 Конституції України.

Хоча юрисдикція третейських судів розповсюджується тільки на вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських (приватних) правовідносин і не відноситься до вирішення публічно-правових спорів, в цілому вирішення приватно-правових спорів можливий за рахунок такого квазісудового органу як третейський суд.

Втім, не применшуючи важливості означених позасудових форм і способів захисту громадянами своїх прав, свобод і законних інтересів, слід визнати, що головним засобом (інструментом, формою) захисту своїх прав, свобод та інтересів фізичними та юридичними особами в Україні, все ж таки, є саме звернення до суду, висока ефективність та дієвість якого підтверджується практикою.

Однією із головних переваг судової форми захисту прав, свобод і законних інтересів суб'єктів є те, що юрисдикція судів, згідно статті 124 Конституції України поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі.

Велика частина цих правовідносин виникає у сфері публічних взаємовідносин, що виникають між приватними особами (фізичними і юридичними особами) та органами публічної влади (органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами).

Необхідність запровадження та розвитку адміністративної юрисдикції в нашій країні складно переоцінити, адже вона є вагомим інститутом захисту громадянами своїх прав, свобод та (або) законних інтересів від протиправної поведінки суб'єктів владних повноважень. Попри задекларовану рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, органи державної влади мають більше можливостей і впливу на реалізацію своїх повноважень в публічно-правових відносинах, в тому числі і в суді. Завдяки адміністративному судочинству нівелюється наявна нерівність у правовому становищі громадянина й органу публічної влади чи його посадової особи, оскільки адміністративним законодавством створені спеціальні механізми урівноваження можливостей захисту особою своїх прав перед судом.

Перш за все це закріплений в КАСУ принцип офіційності, який полягає в активній позиції суду щодо з’ясування всіх обставин у справі (ч. 4, 5 ст. 11, ч. 2 ст. 69, ч. 5 ст. 71 КАС України).

Далі, КАСУ передбачений обов’язок суб'єкта владних повноважень доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності, якщо він як відповідач заперечує адміністративний позов (ч. 2 ст. 71 КАС України).

Адміністративне судочинство також передбачає вихід за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав людини, а також об'єднання в одне провадження кількох заявлених позивачем вимог, які за іншими законами належить розглядати в порядку різного судочинства (ч. 2 ст. 11, ч. 2 ст. 21 КАС України).

Наявність адміністративної юрисдикції слугує важливою гарантією справедливого, неупередженого, об'єктивного вирішення адміністративно-правового спору. Тому вкрай важливим завданням держави та суспільства в цілому з цього огляду й досі є ефективне існування та розвиток в України адміністративного судочинства як складової частини адміністративної юстиції.